День пам’яті та примирення

Слово «війна» нині звучить в інформаційному просторі найчастіше, а його значення відчувають усі українці. Вся історія нашого народу пов’язана з постійною загрозою іноземного вторгнення, з необхідністю відстоювання своєї свободи і незалежності.

Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства. Цей день присвячений пам’яті тих мільйонів людей, чиє життя було обірване насильством світового масштабу, людям усіх рас і націй. Тим, хто загинув на фронтах, і тим, хто загинув під час бомбардувань, побував у полоні, концтаборах, чи просто зник безвісти у вихорі воєнного лихоліття.

У листопаді 2004 року, рішенням 59-ї сесії Генеральної асамблеї ООН, 8 та 9 травня було проголошено Днями пам’яті та примирення.

Асамблея також підкреслила, що ця історична подія підготувала умови для створення Організації Об’єднаних Націй, покликаної позбавити майбутні покоління від лихоліття війни, і закликала держави-члени ООН об’єднати зусилля у боротьбі з новими викликами і загрозами та зробити все можливе задля урегулювання всіх суперечок мирними засобами згідно зі Статутом ООН і таким чином, аби не піддавати подальшій загрозі міжнародний мир і безпеку.

В Україні День пам’яті та примирення встановлений згідно з Законом України "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років". Таким чином, Україна розпочала нову традицію відзначення 8 та 9 травня в європейському дусі пам’яті та примирення.

Цей день встановлений задля "вшанування подвигу українського народу, його визначного внеску у перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, висловлення поваги усім борцям проти нацизму, увічнення пам’яті про загиблих"

Офіційне гасло пам’ятних заходів – "1939-1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо".

 Символом Дня пам’яті та примирення з 2014 року є квітка маку. ЇЇ графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з іншого – кривавий слід від кулі.

Цього року, Український інститут національної пам’яті розпочинає всеукраїнську безстрокову акцію "Родинні історії війни". Аби взяти участь в акції, українцям пропонується опублікувати свою розповідь у будь-якій соціальній мережі під хештегом #РодинніІсторіїВійни та додати до тексту фотографію члена родини, чиєю історією ви ділитеся.

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3021011-v-ukraini-den-pamati-ta-primirenna.html

Друга світова війна, забравши мільйони життів, була найжорстокішою і найстрашнішою в історії людства. У пам’яті тих, кому судилося через неї пройти, назавжди залишився той важкий час.

Шкільний бібліотечно-інформаційний центр рекомендує вам, нашим читачам, прочитати наступні книги з цієї тематики, які написані письменниками різних країн.

 Ці книги - про подвиги, любов і надію, про горе і переживання, радість і бажання жити, а також самопожертву заради інших - словом, про те, якою була ця війна насправді, і чим довелося за неї заплатити.

І в першу чергу, пропонуємо вам прочитати

книгу херсонського письменника Леоніда Марченка «Клятве остались верны» про героїв-патріотів з Карантинного острова м. Херсона у роки Другої світової війни. Це документально-художнє видання про те, як діяла група відважних юних підлітків у роки лихоліття. Книга написана з історичною достовірністю та емоційною передачею тих почуттів, які володіли відважними патріотами у той час.

Мешканці Херсона завжди будуть вдячні героям, які у ті важкі часи відстоювали для нас право вільно жити у рідній країні, у рідному місті.

Книга «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова — це документальний роман, а також спогади письменника про розстріл євреїв восени 1941 року, про життя в окупованому Києві, а вже потім — про звільнення України від нацистів. Це все, що він бачив на власні очі, адже його будинок був розташований поруч із концентраційним табором. В цю ж книгу-документ Кузнєцова увійшли також спогади та свідчення людей, які пережили масові розстріли у Бабиному Яру.

Щоб світ побачив книгу саме такою, якою хотів її бачити автор: без правок, з усіма незручними для радянської влади спогадами, поясненнями та фактами, Анатолію Кузнєцову прийшлось вивезти перефотографовані рукописи з Радянського Союзу у 1969 році практично на собі, а згодом розшифрувати текст знімок за знімком, збираючи слово за словом. Потім, вже в Англії, в еміграції, він розкаже, чого це йому коштувало. Але документальна книга все ж таки вийшла у світ та розповіла людям всього світу про страхіття Бабиного Яру.

Ще одна книга про війну в Україні написана Докією Гуменною під назвою «Хрещатий Яр».

 «Хрещатий Яр» – твір про життя і настрої Києва 1941-1943 рр. – побачив світ у Нью-Йорку 1956 р. і одразу набув широкого розголосу. Читачів схвилювала щирість і правдивість зображуваних подій, адже сама авторка лишилася в окупованій нацистами столиці, набула гіркого досвіду зіткнення з ворожою системою мислення, емоційно та реально пережила все те, що згодом стало документальним підґрунтям роману «Хрещатий Яр». Ця книга виділяється з-поміж інших творів про Другу світову війну «своєрідним баченням тих незвичайних подій і настроїв, учинків, спонтанних суджень у найрізноманітніших прошарках суспільства», адже життя звичайних людей в окупації, як тоді казали «при німцях», багато десятиріч залишалося закритою зоною.
Наскрізна тема роману – доля України, спроба відновлення втраченої державності, визначення місця й ролі українського народу між двома тоталітарними системами. 

Книга Григора Тютюнника «Климко» розповідає про воєнне дитинство. У тяжку годину війни, коли донецький край окупували нацисти, дванадцятирічний хлопчик Климко зостався безпритульним, без шматка хліба і даху над головою.

Зі сторінок книги постають “обпалений” війною, світлий хлопчик Климко, самотня старенька бабуся Вуточка, що з надією чекає повернення з армії своїх синів, працелюбний і безкомпромісний юнак Іван Срібний, багато інших персонажів. Письменник змальовує правдиву картину життя того часу з його радощами, великими і малими людськими проблемами. Герої творів Григора Тютюнника стають нам до болю рідними і залишаються в серці на все життя.

Написати про війну дітям, не скочуючись до банальності або поверхового героїзму, звичайно непросто.

 Сучасний польський письменник М. Щигельський збирав матеріал для своєї книги «Ковчег часу» про варшавське гетто понад шість років. Чимало обставин взято з документальних свідчень, щоденників жертв Голокосту, спогадів людей, які допомагали рятувати єврейських дітей від загибелі. Та й у самого головного героя теж був прототип.

Повість Марціна Щигельского «Ковчег часу» переносить нас у Польщу часів Другої світової війни. Головному персонажу книги Рафалу - дев’ять років. Він живе у варшавському гетто. Понад усе на світі хлопчик любить читати, але дорога до бібліотеки стає щораз небезпечнішою. Його батьків немає. Дідусь, видатний скрипаль, переконує, що вони поїхали в Африку. Світ навколо дедалі більше нагадує Рафалові його улюблену книжку ­– «Машину часу» Герберта Уеллса: хижі морлоки у формі німецьких солдатів, з рушницями, чатують на кожному кроці. Та от настає день, коли з гетто доводиться тікати. Історична повість з невеликим фантастичним «вкрапленням» уміло адаптує тему Голокосту для молодших читачів, не нагнітаючи атмосфери, а залишаючи достатньо місця для дружби, вірності, доброти, надії й віри в майбутнє.

Дуже незвичний твір про війну письменника Ентоні Дорра «Все те незриме світло».

Дві сюжетні лінії роману знайомлять нас із двома протагоністами – хлопчиком Вернером, якому доведеться стати солдатом Третього Рейху, та незрячою французькою дівчинкою Марі-Лорою, яка втікає з окупованого Парижа до Нормандії, везучи із собою велику таємницю. Описуючи паралельно їхні долі, автор створює живих і пронизливих персонажів, які не лишають байдужими нікого.

«Все те незриме світло» зрежисовано з безпосередністю притчі, змонтовано з тривожних, болісних, щемливих сцен, підсилено постійною напругою та насичено промовистими символами. Ефектний і попри все життєствердний текст не тільки показує бридке нутро війни, а й дає надію, силою любові створює вихід з безвиході,» - писали літературні критики.

Роман Дорра, за який автор отримав Пулітцерівську премію, написано для дорослих читачів. Проте він легко ввійшов у коло читання старших підлітків завдяки переконливим підлітковим голосам та динамічності оповіді.

Австралійський письменник Маркус Зузак у своєму романі «Крадійка книжок» 

пропонує побачити та пережити Другу світову війну разом із дитиною, яка перебуває не зовсім зі звичної для багатьох читачів сторони барикад, оскільки є німкою.
У центрі сюжету — розповідь спершу про дев’ятирічну, а наприкінці книги вже й зовсім дорослу Лізель Мемінгер, дорослішання якої відбувається на тлі війни. На перший погляд, Лізель є доволі звичною героїнею роману про війну — доброю, наївною, стражденною сиротою, на долю якої припало чимало викликів. Спочатку безвісти зникає її батько, якого звинувачують у комунізмі. Щоб врятуватися від переслідувань, мати віддає її разом із молодшим братом до прийомної сім’ї. А коли нарешті вона опиняється у новій родині, то дізнається, що попереду на неї чатує ще цілий океан страждань і випробувань. Але у цьому ворожому та буремному океані Лізель вдається знайти напрочуд міцний човен — книжки.
Справжня дружба та щира турбота одне про одного, кохання та люта ненависть, віра та відчай, війна та мир — ось про такі головні теми пише автор.

Анна Франк «Сховище. Щоденник у листах» – це зовсім незвична книга про війну, яка описує глибоку й болісну правду. Це абсолютно справжній щоденник, який з 12 червня 1942 по 1 серпня 1944 року вела Анна Франк — дівчинка-підліток, яка протягом 25 місяців разом зі сім’єю переховувалася в столиці окупованих Нідерландів.
   Читати «Щоденник» Анни Франк неймовірно важко і надзвичайно легко водночас. З одного боку, це один з найпотужніших текстів, які залишила нам Друга світова війна. Це жахлива історія Голокосту, написана єврейською дівчиною, яка разом зі своєю мамою, батьком, старшою сестрою та ще чотирма євреями переховувалися від нацистів на горищі занедбаного будинку в окупованому Амстердамі. Історія, що лякає своєю справжністю та фіналом, який знають усі, хоч він і залишається за лаштунками самої оповіді. Це прониклива, бентежлива та відверта історія її дорослішання, яка навряд залишить бодай когось байдужим.

Сьогодні ми вшановуємо пам’ять усіх тих,

хто наближав перемогу над нацизмом.

Всіх, хто звільняв Україну від нацистської окупації.

Всіх, хто став жертвою нацизму.

Віримо, що наша пам’ять про них,

віднині буде запорукою того, що подібна трагедія

більше не повториться у світовій історії.